Ми пам'ятаємо: рівняни поділилися спогадами рідних, яких торкнувся Голодомор

17

Про це вони написали на своїх сторінках в соцмережі Facebook.

Історію своєї родини розповів заступник міського голови Рівного Євгеній Іванішин:

“Ця трагічна сторінка історії розгорнулася у 1932-1933 роках на Житомирщині.
Село Пилиповичі…Мій дідусь Михайло Іванишин, татовий батько, а тоді ще дитина. Народився та ріс у звичайній селянській родині. Він пам‘ятав ціну хліба все життя. Дід Михайло пережив Голодомор.

 

Моя бабуся Антоніна, татова мати. У 1932 р. теж ще дитина.
Бабуся розповідала, що тоді в селі позникали коти, собаки, щурі. Було за щастя за колгоспом знайти гнилого коня. Люди варили взуття, робили хліб з лободи.
Ця свічка пам’яті горить за них, моїх рідних Михайла та Антоніну, за частину бабусиної родини, яку скосив Голодомор, за всіх невинно убієнних українців…”, – пише він.

Екснардеп Андрій Лозовий:

“Жанночка, собирай колосочки, а если услышишь топот конских копыт – беги быстренько в лес, меня не жди, иначе дядя на коне будет бить тебя плеткой по спинке очень больно… – згадує іноді моя бабуся Жанна Іванівна Голодомор 1947 року. Як вони з мамою тишком-нишком збирали колосочки на її рідній Луганщині. як маму зловив дядя-енкаведист і звіряче бив до втрати свідомості. згадує і плаче ридма…
потім бабуся з мамою Пелагеєю Андріївною Караваєвою (з дому Бондаренків) втекли від Голоду на Західну Україну – в Рівне, де Жанна Іванівна живе і нині, дай їй Боже здоров’я і душевного спокою.
вже дорослою бабуся дізналася від свекрухи – моєї іншої прабабці Поліни Євстахіївни Лозової (в дівоцтві – Лунгор), як та в 1933 році поховала трьох своїх маленьких дітей, котрі померли від Голоду… а вона нічим не могла зарадити…
витримати цю трагедію баба Поля не змогла – і затим її певний час лікували у психіатричній лікарні.
затим її життя налагодилось. вона народила мого діда Валерія, його брата Віктора та сестру Тетяну, дочекалась з тюрми репресованого чоловіка Івана Костянтиновича, прожила майже до 90 років – і мені пощастило бачити, як прабабуся співає і танцює…
та все життя їй часто снились дітки, які помирали від страшної голодної смерті…”, – розповідає він.

Музейниця, дослідниця Рівного Галина Данильчук:

Читайте також:  Зростання виробництва зброї

“Голодомор у спогадах свідків.

Із спогадів жінки, яка в дитинстві пережила голодомор.
Валентина Гречаник (Якименко) народилася на Чернігівщині у 1927 році. По війні жила у Рівному. Померла декілька років тому у Здолбунівському домі людей похилого віку.
“У тому далекому 1932 році наш тато чомусь переховувався. А ми, маленькі діти, нас було п*ятеро (я була четверта) чули, як уночі приходили і шукали нашого тата, а ранком тихо плакала наша мама. Потім тата зловили і засудили. А потім, зимою, був сніг уже, прийшли в хату, забрали і вивезли з комори все, що там було. Ще мого старшого брата Мишка заставили полізти в скриню і вимести все до зернини мітлою. Потім він нам розказував на печі і плакав.
Весною 1933 року десь не стало і мами. Ми на вулиці голодні плакали і ніхто нас не пускав до хати і не звертав уваги, тому що всі були голодні і ще боялися, тому що нашого тата засудили. І ми, троє менших, пішли з села. Самий старший брат Мишко десь дівся. А другий за ним – Коля вмирав з голоду коло хати у канаві. Скільки днів ми ходили і де, я вже не пам*ятаю. Памятаю, як ми зайшли на якийсь хутір і просили їсти і нам дали варених картопляних лушпин политих кислим молоком. Потім ввечері ми прийшли в якесь містечко і до кого не стукали у двері, нам не відчиняли. Ми зайшли у якийсь двір, зайшли у разламаний хлів і там на купі сміття в куточку із соломи і трісок, притулившись один до одного, і зі страху, бо починалася гроза, заснули. Проснулися ми від того, що на нас хтось кричав і гонив нас з того хліва. То була якась жінка, яка казала, що якщо ми звідти не вийдемо, то вона нас уб*є. Ми побігли на вулицю мокрі, певно вночі там протікала стріха. Ми опинилися на вулиці раненько, тільки сходило сонце.
Зустрілася нам якась жінка, яка вислухала нашу розповідь і показала, як дійти до дитячого притулку, тільки не казати там, що батько заарештований був. Так ми стали мешканцями дитбудинку. Брата одразу забрали від нас, а сестричка скоро померла. Так я залишилася одна з п*яти дітей…”
Далі були гіркі поневіряння дитини аж до самої війни.
А там її, сироту, окупанти вивезли до Німеччини.
Життя знівечене деспотизмом двох нелюдських влад. Хоча, працюючи в німецького бауера, вона була і сита, і взута, і просили хазяї залишатися з ними, не повертатися в той СРСР.
А їй хотілося додому”, – пише вона.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я