30-річна Христина з Німеччини багато років живе із діагнозом селективний мутизм. Вона є членом об'єднання Mutismus Selbsthilfe Deutschland eV, яке допомагає людям з цим розладом. В інтерв'ю виданню Watson вона розповіла, що мутизм це не просто сором'язливість. Це стан, коли людина здатна говорити, але у певних ситуаціях голос зникає.
Перші ознаки виявляються у дитинстві
Найчастіше мутизм помічають у дитячому садку чи початковій школі. Христина згадує, що могла говорити лише з декількома дітьми, але не з вихователями. У школі їй дорікали за те, що вона посилала подругу говорити за себе.
Вдома такі діти розмовляють вільно, і тому батьки часто не здогадуються про проблему, доки не почують від вчителів, що дитина у класі мовчить. Мовчання може зберігатися і у спілкуванні з лікарями, родичами чи однолітками.
Шкільні роки: ізоляція та нерозуміння
Під час навчання мутизм став для Христини справжнім випробуванням. Вона чудово писала, але через відсутність усних відповідей отримувала погані оцінки. Однокласники дражнили її «німою рибкою», а до групових проектів не брали — адже «вона все одно не говорить».
Їй було важко навіть спитати дозволу вийти з класуне кажучи вже про те, щоб щось сказати вголос. Будь-яка спроба спілкування викликала сильне напруження та страх. Вчителі, не знаючи про діагноз, сприймали мовчання як упертість і вимагали: «Пора вже почати говорити!». Але насправді йшлося не про небажання, а про нездатність.
Не сором'язливість, а психологічний розлад
Причини мутизму можуть бути різними: спадковість, надмірна замкнутість батьків, стрес, переїзди чи мовний бар'єр у дітей мігрантів. Однак головна відмінність – мутизм не дорівнює сором'язливості.
Сором'язлива дитина може «розкритися» з часом, а людина з мутизмом – ні, якщо не отримати допомогу. Деякі школярі навчаються в одному класі 10–12 років, так і не сказавши жодного слова. Якщо проблему не лікувати, вона може залишитися у дорослому віці.
Шлях до розуміння та лікування
Крістіна дізналася про свій діагноз у 2013 році, коли випадково прочитала про мутизм в інтернеті. У 18 років вона пройшла психотерапію та отримала офіційний діагноз. Лікування включало логопедію та психологічну підтримку.
Вона згадує, що на перших сеансах спілкувалася лише письмово, а потім поступово почала говорити. Допомогли також волонтерська робота (FSJ), стажування та постійна практика спілкування.
Сьогодні Крістіна працює психологом. Вона може розмовляти з колегами та сусідами, але, як і раніше, уникає телефонних дзвінків та участі у великих групових обговореннях.
Як можна допомогти людині з мутизмом
Найважливіше — терпіння та прийняття. Тиск і закиди лише посилюють тривогу.
Що не варто робити:
- змушувати людину говорити;
- вимовляти фрази на кшталт «Скажи хоч слово!»;
- приймати мовчання як особисту образу;
- обговорювати проблему публічно чи у присутності інших людей.
Краще створювати довірчу атмосферу, допомагати дитині почуватися безпечно.працювати з ним у невеликих групах і заохочувати навіть мінімальні успіхи.
Маленькі кроки до свободи
Сьогодні Христина говорить майже скрізь, але мутизм не зник повністю. Їй, як і раніше, важко спонтанно говорити у великих компаніях або дзвонити по телефону. Проте вона впевнена: кожен крок – це рух уперед. Ти не дивний і не один. Нехай зміни відбуваються повільно, але вони можливі»– Каже вона тим, хто стикається з тим же.
На думку фахівців, суспільству не вистачає знань про мутизм, особливо у школах. Рання діагностика та підтримка можуть змінити життя дитини.
