Коли в березні 2022 року син вирішив йти до Збройних сил України, батько не став його відмовляти. Сказавши лише одне: «Я з тобою». Так розпочалася історія спільної служби Василя Івановича з Острозького району та його сина Ярослава.
Від мирного життя до окопів
До повномасштабного вторгнення Василь працював у сільському господарстві, обробляв землю, виховавши доньку та сина, радів онукам. Військового досвіду не було — строкової служби не проходило. Та коли враг прийшов на українську землю, чоловік без вагань став до лав ЗСУ разом із сином.
Побратими дали йому позивний “Росомаха”. Разом із Ярославом вони служитимуть біля 23 інженерно-позиційного полку. За роки служби Василь обіймав різні посади: був водієм-електриком, маскувальником, трактористом-машиністом екскаватора. Разом із побратимами зводивши фортифікації, облаштовував оборонні рубежі та виконував складні інженерні завдання поблизу лінії фронту.
«Ми з сином служимо в одному підрозділі. Майже постійно були разом: і на виїздах, і там, де мешкали з побратимами. Постійні виходи на позиції, виконання завдань під обстрілами, щоденний ризик. Пережили чимало небезпечних ситуацій. І, на щастя, щоразу вдавалося вижити», – тихо розповідає старший солдат.
Під обстрілами та безстрашний син
Одним із найнебезпечніших моментів він називає обстріл під час будівництва фортифікацій. Тоді мінометний вогонь накрив групу просто під час роботи.
«Нас було четверо. Перший приліт – з одного боку, другий – з іншого. Одного побратима контузило. Ми ховалися, а потім відходили під обстрілом. Міномет гнав нас майже два кілометри», – згадує військовий.
Найбільшим випробуванням для нього стали переживання за сина. Василь зізнається: саме відповідальність за рідного чоловіка додала йому сивини за роки служби.
«Посивів. Бо хвилювався за сина, який у мене ще той відчайдух та безстрашний хлопець. Хвилювався і за рідні будинки, адже коли ми з сином у 2022 році пішли до ЗСУ, то залишили самих дружину та матір».
Два серцеві напади та втрачене господарство
Війна залишила слід і на здоров'ї захисника. Під час виконання бойових завдань Василь двічі пережив серцеві напади. Перший відбувся 2022 року.
«Мене евакуювали до Запоріжжя. Біля лікарні, куди спочатку мали покласти, не було місця, тому перевезли до іншої. А вночі в ту першу лікарню потрапила ракета. Цього разу я довго не лікувався — щойно полегшало, повернувся до побратимів», – Розповідає він.
Інший сердечний напад стався 2025 року. Попереду були лікування та операції, проте серце военного й надалі залишалося поруч із сином та побратимами.
«Я щодня дивувався, коли вони були в онлайні, щодня записую синові голосові повідомлення. Для мене важливо бути на зв'язку і знати, що всі живі та здорові».
До війни батьківщина мала господарство, техніку та землю. Після мобілізації та через погіршення здоров'я більшу частину майна довелося продати, а землю — здати в оренду.
«Золотий хрест» та справжня нагорода
За сумлінну службу, мужність і відданість Україні Василь Іванович отримав почесну відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України – «Золотий крест». Це свідчення його особистого внеску в оборону держави, визнання професіоналізму, витримки та самовідданості.
Та найбільшою нагородою для «Росомахи» залишається не відзнака, а можливість чути голоси рідних і знати, що з ними все гаразд.
Ця історія — про силу батьківського плеча, справжню чоловічу підтримку та відданість Україні. Батько і син разом стали на захист держави, коли вона цього вимагала найбільше, і назавжди залишатись прикладом єдності, мужності та любові до рідної землі.
