Міцний кремлівський горішок уже підсох і зморщився. Вигляд неважнецький, скільки не бадьориться. Давно не літав зі стерхами, не їздив верхи, не оголював соски. І все-таки поки що не схоплений Долею і не викинуть “на звалище історії”. День Кощія це ніч, але ніч триває, і немає їй кінця-краю.
Але ми знаємо також, що ці старечі недуги обертаються часто зацикленістю на одній або кількох темах і непереборною впертістю.
Є підстави думати, що головні решта тем Путіна — влада і війна. Після 2022 року ці дві теми остаточно зрослися, набули самодостатності, створили багато в чому іншу людину — злого, упертого, хижого карлу, схожого і на казкового Кощія, владику пограничного царства мертвих («Тридесятого царства»).
Кощій сам знаходиться за межею життя: він мертвий і безсмертний одночасно, його душа відокремлена від тіла і захована в яйці. Його ім'я часто пов'язують зі словом “кістка”, що вказує на хтонічну, “похоронну” природу цього персонажа через кремлівську стіну.
Злий чарівник, чаклун-некромант і Росію звернув у це тридцяте царство, по той бік Стіксу — де панує смерть і свище злодійський вітер над багатокілометровими свіжими цвинтарями, рве триколірні полотнища. Такий у нього виявився талант: робити живе мертвим. Скрізь, яку сферу чи галузь ні назви, куди дісталася ця рука, що не знає милосердя, перетворює він живе на мертвечину. Називає її скріпами, підвалинами, традиціями, поняттями.
Тут вивернуті навиворіт усі поняття, перейдені всі Рубікони, а телевізійне оракули то скриплять, як осика Юди, то кричать, як порося, що пізнало істину святкового застілля з ним самим на столі пирша.
Ще одним символом цього царства стала похмура зона на Харпі, за Полярним колом, де було вбито головного суперника Кощея — це була ще одна віха і мета страшної російської були, що замкнула можливість змін.
Яка була в Росії історія, вона скінчилася. Залишилася лише війна як перманентний стан суспільства. Ментальна домінанта.
Про це багато і по-своєму вгадав Володимир Сорокін у своїй прозі початку нашого століття — всією силою розуму та інтуїції, об'єднаних зневагою до тріумфальної хтоні.
Чи є у світі прецеденти? Чи були?
Куди ж без них. У літературі відразу згадаєш “Осінь патріарха” Габріеля Гарсіа Маркеса.
Нині — режим Кімов у Північній Кореї та деякі африканські довічні королівства, з присмаком канібалізму.
А в минулому … Старець гори – це титул, під яким у середньовічній Європі та на Близькому Сході знали Хасана ібн Саббаха (1050-1124). Він був засновником і беззмінним лідером ордену нізаритів, яких хрестоносці прозвали ассасинами.
Їхнім головним оплотом була фортеця Аламут («Орлине гніздо»), розташована на неприступній скелі в горах Ельбурс біля сучасного Ірану. Пізніше в них з'явилися й інші гірські замки (наприклад, Мас'яф у Сирії — ох, недаремно туди так тягло стару кремлядь — пам'ятаєте це слівце одного нинішнього московського гея-сервіліста?). Сам Хасан ібн Саббах безвиїзно просидів в Аламуті більше 30 років до смерті, керуючи своєю таємною імперією прямо з гірської цитаделі.
Паралелі між Аламутом та Кремлем виглядають разюче.
Ізоляція від світу. Як східний Старець гори роками не залишав свою вершину, так і старий кремлівскіф вождь сидить у бункері, фігурально — за високими кремлівськими стінами, спілкуючись зі світом тільки в особливі моменти.
Атмосфера культу. Імператор сприймається як безсмертний, напівміфічний і глибоко законспірований центр абсолютної влади. Хасан ібн Саббах помер у віці близько 90 років; нинішній теж відчайдушно чіпляється за життя і владу, чіплятиметься до останнього подиху, призначив дочку (“цю жінку”) працювати над забезпеченням безсмертя.
Таємні накази та страх. З Аламута виходили накази усунення неугодних візирів і князів. З Кремля — негласні та голосні директиви, які змінюють долі мільйонів людей.
Хто переламає голку і припинить лихоліття
Але що буде з Тридесятим царством (ТЦ) далі? Чи має воно чимось скінчиться?
А може воно і не має таких зобов'язань. Навіщо закінчуватися, якщо можна продовжуватися і продовжуватися.
Може, й мав рацію оголошений божевільним Чаадаєв: у Росії ніколи не було жодної такої історії у її традиційному розумінні. А була лише чавунна влада у різних своїх прикидах-іпостасях. Покірний їй народ. Ізгої-відщепенці, що винищуються та видворяються з тієї вічності, якої немає перекладу. Її не можна змінити, можна лише їй змінити.
“Ми завжди так живемо”, співав Висоцький.
«…Видно, був ти довго в дорозі
І людей забув, ми завжди так живемо.
Траву їмо, повік на щавлі,
Скис душами, обприщали … »
Росіяни — це підданство, а чи не нація чи народність. Це стан, частіше навіть у рабстві у держави, ніж за якимось там контрактом, хоча готівковий елемент контрактності змушує говорити про неповну архаїку.
Однак корисливий контрактник часто вірніше службі, ніж лукавий раб. Його чесність – це умови контракту, його мораль – це обов'язки особи, яка вступила в угоду з нежиттю.
Чи ночувала тут гуманність? Ночувала, але коли це було востаннє. І коли буде наступного?
Цього ми не знаємо.
