Сергію Мовчуну був 41 рік. Понад 17 років він служив у поліції, а згодом добровільно долучився до стрілецького батальйону поліції Рівненщини та став на захист України.
Сергій народився 26 вересня 1983 року в селі Неньковичі на Зарічненщині.
Після строкової служби у ЗСУ розпочав службу в органах внутрішніх справ. П’ять років працював дільничним, наступні 12 — у черговій частині.
Колеги згадують Сергія як відповідальну, спокійну і надійну людину.
«На Сергія завжди можна було покластися. Його поважали в колективі. Він був доброзичливим, професійним, завжди готовим допомогти», — згадує колега Руслан Островський.
Любов, що почалася з танцю
З майбутньою дружиною Оксаною Сергій був знайомий із дитинства — вони виросли в одному селі. Їхні стосунки почалися після його повернення з армії.
На весіллі брата Оксана першою запросила Сергія на танець. Через три тижні він зробив їй пропозицію.
Подружжя деякий час жило і працювало в Києві, а згодом повернулося на Рівненщину. Тут вони виховували трьох дітей.
«Він завжди знав, чого хоче. А головне — завжди виконував свої обіцянки», — говорить дружина.
Чоловік і батько
У родині Сергій не любив гучних слів – турботу про близьких показував вчинками.
Якщо помічав, що дружині сподобалася якась річ, міг наступного дня купити її й привезти додому. Після народження першої доньки, попри скромний сімейний бюджет, подарував Оксані золоту прикрасу.
Знав, що вона любить квіти, тому замість зрізаних букетів часто привозив рослини, які можна було посадити біля дому.
Сергій багато часу проводив із дітьми: навчав їх збирати гриби, старших – керувати автомобілем, із сином їздив на риболовлю та разом ремонтував техніку. А щонеділі, поки дружина з дітьми була в церкві, готував для родини обід.
«Я хотів завжди бути таким, як він. Мені подобалося, як тато ставився до мами. Я
теж хочу бути таким чоловіком», – говорить син Олександр.
Старша донька Марія згадує:
«Він завжди підтримував мене. Я дуже пишалася тим, що мій тато — поліцейський.
Дякую тобі за дуже гарне дитинство».
Добро, про яке він не говорив
Про те, скільком людям Сергій допомагав, його родина повною мірою дізналася вже після його загибелі.
«Він ніколи не говорив, що комусь допоміг. Просто робив добро і забував. А коли його не стало — до нас прийшли всі, кому він колись простягнув руку», — каже Оксана.
Мати Сергія Ганна Мовчун також згадує, що син намагався не відмовляти тим, хто звертався по допомогу.
Так само про нього говорять побратими.
«Про Сергія не можна сказати нічого поганого. Світла людина, справжній товариш. Завжди ділився останнім. Навіть коли води залишалося лише кілька ковтків, ми ділили її порівну», – каже боєць стрілецького батальйону на псевдо Череп.
«Я 17 років служив і не буду ховатися»
Коли у поліції почали формувати стрілецький батальйон, Сергій одним із перших вирішив долучитися до підрозділу. Дружина намагалася його відмовити.
Він відповів: «Я 17 років служив і не буду ховатися».
Після тривалого періоду підготовки у липні 2025 року Сергій уперше вирушив на передову.
Про те, що відбувалося там, із рідними говорив мало. Не хотів, щоб вони хвилювалися. Коли дружина просила розповісти більше, відповідав: «Я повернуся — тоді все розповім».
Останній зв’язок
12 серпня Сергій надіслав родині своє фото. Робив це нечасто, бо не любив фотографуватися. Оксана помітила, що чоловік був дуже втомлений.
Того дня вони ще говорили телефоном. На запитання дружини, чи тихо у них, Сергій відповів: «Яке тут тихо? Тут ніколи не буває тихо».
Наступного ранку о 6:50 він, як завжди, надіслав дружині смайлик. Це було його останнє повідомлення.
Повернути побратима
13 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку Сергій Мовчун загинув унаслідок удару ворожого дрона.
Через постійні атаки FPV-дронів та артилерії побратими не могли одразу евакуювати його тіло.
Після кількох невдалих спроб поліцейські дочекалися погіршення погоди, коли активність ворожих дронів знизилася, і знову вирушили по Сергія. Шлях був замінований, тому до операції залучили вибухотехніків. Під ворожими ударами тіло побратима вдалося евакуювати.
«Ми не могли залишити його там», — говорить Череп.
Пам’ять
За особисту мужність і самовідданість, проявлені під час захисту України, капітана поліції Сергія Мовчуна посмертно нагородили відзнакою «За оборону України» та орденом «За мужність».
На фасаді школи, де він навчався, відкрили меморіальну дошку. Його світлина – серед портретів полеглих захисників на Алеї Слави в рідному селі.
Та для дружини, трьох дітей, матері, колег і побратимів пам’ять про Сергія – передусім у тому, яким він був поруч із ними: чоловіком, батьком, сином, другом і товаришем.
Сергію Мовчуну назавжди 41.
Відділ комунікації поліції Рівненської області
Джерело
