Помер Вольфґанг Шойбле. Він пов'язав воєдино дві Німеччини, наполіг на тому, щоб саме Берлін став новою столицею, будував єдину Європу, проводив жорстку фінансову політику, яка пішла на користь країні, і першим зрозумів, що треба міняти Остполітик.
Шойбле: німецька єдність, європейська ідентичність, захід сонця Остполітик
Шойбле не обіймав головних постів. Але був людиною великої волі. І умів змусити себе прислухатися. Він зіткнувся з тим, що життя змінюється незбагненним і непередбачуваним. І нічого з цим не вдієш. Не завжди наслідки наших ініціатив нас дуже тішать. Але що ж. Він намагався вписатися у нову реальність. Не завжди вдало. Завжди цікаво. Як міністр і як публічний політик Вольфганг Шойбле говорив та робив ще багато такого, що згадали у ці дні. Згадаймо і ми, три основні сюжети.
Зрештою, там трапиться щось хороше. А поки що не треба надавати надто багато значення зростання в Росії реваншизму та гонінням влади на інакомислення. Дитячі хвороби саме пройде. (Вже ця нім європейська медицина, з її «лікувати не треба, саме минеться, спостерігайте»!)
Хоча, зауважимо, саме Шойбле був все ж таки уважнішим до російських суспільних патологій і виступав як постійний опонент гнучкого і за підсумком безпринципного канцлера Шредера.
У 2014 році він чи не першим у німецькому істеблішменті зрозумів, що ця – така зрозуміла та раціональна – модель не працює. Вже у березні того року він у берлінському шкільному класі провів паралель між анексією Криму та агресією нацистського режиму проти Чехословаччини у 1938–1939 роках: «Ми знаємо все про цю історію. Гітлер використовував такі методи, щоб захопити Судетську область – і багато іншого».
Тоді це його судження викликало жваву дискусію. Історичні аналогії в устах німецького політика – це досить гострий інструмент. Та й Остполітик був священною та вигідною коровою і для християнських демократів, і для багатьох їхніх політичних опонентів. З Росією не хотілося сваритись, виходячи з двох міркувань. По-перше, насамперед саме з нею (а не з Україною, Білоруссю, країнами Центральної Азії тощо) пов'язували доленосну для Німеччини катастрофу 1940-х років, де саме Росія була прописана на боці добра. По-друге, працювали економічна звичка і паливно-енергетична політика, що випливає з неї (відмова від атомної енергетики в тому числі). Це здавалося так надійно та стабільно. Так логічно. Так вигідно.
Канцлер Меркель та глава МЗС Штайнмаєр тоді дистанціювалися від цього порівняння. Шойбле пішов назад, хоча навряд чи в душі змирився. В ефірі телеканалу ARD він пояснив, що його неправильно зрозуміли, «Я ж не ідіот, щоб порівнювати когось із Гітлером. Жоден німецький політик не став би цього робити».
Його секретаріат зробив уточнення, в яких спроба згладити сказане поєднується з гострим прогнозом: Шойбле де прямо заявив, що не хоче порівнювати Росію з нацистською Німеччиною, він просто попередив про наслідки краху державного ладу в Україні. Необхідно його запобігти, інакше «озброєні банди можуть прийти до влади». Це потенційно може спровокувати вторгнення Росії з метою захистити російську меншість. І багато зрозуміло. Хто правий, хто неправий. Де раки зимують. Куди Макар телят не ганяв. Чий Крим.
Влітку того року Шойбле в інтерв'ю Bild виразно висловився в тому дусі, що Росія сьогодні не просто ненадійний партнер, а вже й загроза, а свобода і безпека важливіша за економічні втрати. Німцям важливіший мир і стабільність, ніж комерційна вигода.
Звичний Остполітик Коля-Шредера-Меркель покотився з політичного обрію. До 2024 року в політиці Німеччини мало що залишилося. В економіці… мабуть, теж. Ментально це вже далеке минуле. А що натомість? У Німеччині складаються новий консенсус і, до речі, нова антипутінська російськомовна діаспора.
